КАТЕГОРІЇ
ОСТАННІ ЗАПИСИ
Annie Oakley - Powders I Have Known
Енні Оклей стала світовою знаменитістю у 1885 році, коли почала свої виступи на стрілецькому шоу Bill’s Wild West Show. Але вперше її стрілецький талант було помічено ще в 15 років, коли вона перемогла в змаганнях стрільця-мандрівника Френка Батлера, який в майбутньому став її чоловіком. Енні зростала в Огайо і через скрутне фінансове становище родини була змушена вчитись полювати, щоб допомогати батькам. Завдяки дичині, яку вона здобувала, родина могла сплачувати кредит за житло та отримувати додатковий прибуток. “Моє серце наповнювалось гордістю, коли я віддавала матері гроші зароблені полюванням”, - казала Енні.
Енні продовжувала встановлювати рекорди навіть у свої 60 років, при цьому вона вела активне соціальне життя та багато навчала стрільбі інших жінок. Вона стверджувала, що для жінки вкрай важливо вміти захищати себе зі зброю в руках: “Я б хотіла, щоб кожна жінка могла поводитись з рушницею так же природньо як вона колихає свою дитину”. За своє життя Енні провела заняття для більш як 15 000 жінок. І сьогодні ім'я Енні Оклей асоціюють з образом озброєної жінки.
Інтерв'ю з Енні Оклей, яке ви прочитаєте далі, було вперше опубліковано ще в 1914 році. Після цього воно публікувалось ще багато разів, серед іншого, і в журналі GUNS & AMMO у 1967 році. Ця стаття була опублікована під назвою “Powders I Have Known”
NB: стендова стрільба в часи про які йдеться в статті велась не тільки по керамічним тарілкам а і по живих голубах, яких підкидали у повітря. Правила використання живих птахів були змінені після Олімпійських ігор в які стендова стрільба була включена як нова змагальна дисципліна.
Powders I Have Known
Мені часто кортить дізнатись, щоб сучасні стрільці та мисливці сказили, аби вони спробували ті марки порохів, які я використовувала протягом моєї 30 річної стрілецької кар'єри в 14 різних країнах світу. Гадаю, що декілька пострілів тими порохами швиденько б зупинили всі скарги на сучасні американські сорти. Свій перший стрілецький досвід я отримала з одноствольною дульнозарядною рушницею. Я використовувала чорний димний порох, сама нарізала пижі з картонних коробок і була стовідсотково впевнена, що я маю найдосконалішу зброю у світі. До слова кажучи, з моєї одностволки я набила безліч усілякої дичини.
Моя здобич допомагала родині вести господарство і кожен, хто пробував прогодувати родину на 27 акрах збіднілої землі, зрозуміє про що я говорю. Мій батько був листоношею та двічі на тиждень їздив до м. Грінвеля, яке було місцевим райцентром. Такі подорожі сягали від 20 до 40 миль на один день. Звісно це не бозна яка відстань по сьогоденним міркам, але, з урахуванням якості тодішніх доріг, то був довгий шлях, який інколи пролягав крізь кучугури снігу. В кожну поїздку він брав з собою мої трофеї та продавав або просто обмінював їх на їжу і набої.
Я добре пам'ятаю один дуже сніжний Святвечір, коли мій батько довго не міг дістатись домівки через заметіль. А коли він приїхав, то по всьому будинку були розвішані мокрі шкарпетки, що мали багато латок завдяки нашій турботливій матері. Наступного ранку було Різдво і ми прокинулись ще вдосвіта, щоб дізнатись що саме приніс Санта Клаус. Мій подарунковий пакунок був досить важкий. Коли я відкрила його, то побачила п'ятифунтову коробку чорного пороху Дю Понт та два ящики з капсулями. То був мій перший високоякісний порох і пройшло немало часу доки я не спробувала щось інше. На той час мені здавалось, що нічого кращого за чорний димний порох Дю Понт просто не існує.
Моєю першою особистою зброєю стала куркова рушниця 16 калібру від компанії братів Паркерів. То була тільки моя рушниця! Я дуже пишалась тим, що володію справжньою зброєю! Разом з рушницею мені продали сотню гільз, які я власноруч спорядила порохом Дю Понт. Після участі у Wild West Show я почала споряджувати мої набої подвійним пижем, щоб постріл з другого стволу не послаблювався.
Я посміхалась коли спортсмени скаржились на те, що деякі керамічні мішені просто не пробиваються. В ті дні єдиним виробником тарілок для стендової стрільби була фірма Лігоскей. Вони виробляли мішені з червоної глини та часто перетримували їх у печі, що робило кераміку твердішою за камінь. Я ж використовувала 6 номер шроту, що руйнував все на своєму шляху.
Перший бездимний порох, який я використовувала був Дітмар. Я спробувала його у 1884 році. Але цей порох відмовлявся працювати з моїми гільзами і я знову повернулась до чорного пороху. Мій наступний досвід з американським бездимним порохом вже був значно кращим, проте не ідеальним, і тому я знову стріляла Дю Понт.
Бездимний порох Шульц я спробувала в 1886 році, який мені презентував в Англії чоловік на ім'я Грахам. Коли він розповідав про свій порох, він висипав його з набою на свою долоню і підпалював, щоб продемонструвати як порох горить. Це було досить ефектно і справляло велике враження на потенційних клієнтів. Проте одного разу його долоня була вологою від поту і він отримав серйозний опік і більше ніколи не повторював цей трюк.
Довгий період англійський бездимний порох був значно попереду всіх конкурентів. Цей порох мав дуже легку вагу і потребував великої точності при спорядженні набоїв, оскільки можна було легко помилитись з тиском, що утворювався після згоряння пороху. Я добре пам'ятаю випадок, коли мій чоловік, що зазвичай споряджав мої набої, доручив це професійному зброяру з Нью-Йорку, оскільки ми ще не мали тоді досвіду роботи з цим порохом. Але, як виявилось, той чоловік розумівся на цій марці пороху не більше за нас та спорядив набої надмірною кількістю пороху.
Я програла той матч, оскільки було важко визначити де я збила голуба і чи збила взагалі. Лише отвори в огорожі стрільбища та кілька пір'їн у повітрі говорили про результативність пострілу. Через три дні я брала участь в іншому матчі з 50 птахів проти "Капітана Брюера", у парку "Пойнт Бриз". Цього разу я повернулася до пороху Дю Понт, але знову програла матч з перевагою в одного птаха.
Отже, з порохом Шульц я познайомилась коли я їздила до Англії, і то був Шульц не американського, а англійського виробництва. Мій чоловік відвідав фабрику, де вироблявся цей порох для того, щоб дізнатись норми дозування пороху і створити вірний тиск для гарного пострілу. Спорядження набоїв в ті часи не було таким простим як це може здаватись зараз, оскільки кожен окремий набій споряджався вручну. І з тих часів я використовувала порох Шульц завжди коли в мене була така можливість. В той же час я не припиняла пошук нового і кращого пороху, але кожен раз поверталась до Шульцу.
.jpg)
Все йшло добре доки я не потрапила на змагання до Франції, де діяла заборона на ввезення порохів іноземного виробництва. Ми не знали про існування такого закону до нашої подорожі до міста Хавре. Я мала з собою 50 фунтів пороху Шульц, який я збиралась використовувати і була в розпачі, коли дізналась, що цей порох не може бути ввезено до Франції. Я дуже переживала тоді і не тільки через моє власне бажання продемонструвати гарний результат, але й через Wild West Company, з якою я співпрацювала та мала робити добру рекламу для неї. Саме тому ми вирішили провозити наш порох нелегально. В нашій компанії тоді було п'ять жінок що стріляли і всі ми мали у гардеробі пишні плаття в які ми і сховали порох. Таким чином, не зважаючи ні на що я виступила так добре як ніколи не виступала в своєму житті.
Невдовзі після мого приїзду до Парижу я стала почесним членом одного стрілецького клубу, що дало мені право брати участь в стрілецьких змаганнях. Саме для цього я і тримала привезений Шульц. Серед місцевих стрільців було чимало гарних спортсменів, і я потребувала якісного пороху та зброї. Також, я швидко зрозуміла, що мої конкуренти також використовують імпортний порох, який вочевидь вони провозили на своїх приватних яхтах.
Мій перший досвід стрільби в Європі був ще у 1886 році і вже тоді я зрозуміла, що яким би влучним стрільцем я не була я маю виступати саме в стендовій стрільби по голубах, оскільки тільки ця дисципліна тоді розглядалась як справжній національний спорт. І перше що мене вразило у птахах що використовувались в континентальній Європі це те що вони були дрібні і дуже швидкі, набагато швидші ніж ті яких я звикла бити в Америці та Британії. Більшість цих голубів вирощували саме для змагань і коштували вони близько 5$ за дюжину. Щоправда вбитий птах йшов на баланс Клубу, але я вимагала щоб моїх голубів відправляли у місцевий госпіталь як благодійну допомогу.
Після 8 місяців у Парижі я вирішила зробити тур у південну Францію, там проходила кілька турнірів в яких я хотіла взяти участь, адже моє членство в паризькому стрілецькому клубі давало мені таке право. Поганим було те, що на той час всі запаси Шульцу були використані і я знову повернулась до французького пороху. Мій перший матч відбувався в Ліоні і мій виступ був просто жахливим. Частково через те що я не була впевнена в своїх набоях, частково через мої власні проблеми. Зрештою така стрільба коштувала мені 200$ адже я не отримала жодної перемоги.
Наступний турнір проходив в Марселі. Відразу після того як я приїхала до міста на тамтешній митниці на мене чекала посилка з Англії від невідомого відправника. В листі без підпису зазначалось що в пакунку знаходиться дві дюжини яєць і також там зазначалось щоб я не викидала коробку поки я не спробую її для стрільби. Я побачила на складі великий пакунок і не могла зрозуміти навіщо для яєць знадобилось настільки велика посилка. І лише коли я розкрила коробку то зрозуміла що яйця пересипані порохом Шульц. Хтось з моїх добрих англійських друзів зробив мені такий чудовий подарунок. До речі на митниці за мій пакунок з “Яйцями” я сплатила лише 40 центів, саме така вартість була за розмитнення 24 яєць.
Наступні три дні я стріляла настільки гарно як ніколи в своєму житті, я перемогла всіх своїх суперників. Можливо тоді я мала свою кращу форму, але впевнена що і порох Шульц зіграв визначну роль у моєму результаті. В останній день я навіть спробувала збити відразу трьох голубів за один захід і зробила це з 25 ярдової відмітки. Цих птахів забрав клуб і як я розумію з них зробили експозицію яку досі там демонструють. За таку стрільбу клуб подарував мені неймовірно гарну золоту медаль.
Коли я стріляла в Іспанії то там не було жодного бездимного пороху, але було дозволено ввозити власний порох сплативши при цьому мито. Взагалі іспанці вкрай погані стрільці. Єдине що вони розглядали як справжні спорт це Коріда.
В Італії було багато гарних стрільців і прекрасних спортивних клубів. Проте діяла заборона на ввезення пороху яким не споряджено набої. Тому ми навантажували набої всім нашим порохом і таким чином, сплативши мито, ввозили свій порох. Потім ми висипали порох та перезаряджали набої.
Я знайшла один стрілецький клуб у Римі який був дуже мало відвідуваним і це не дивно. Оскільки вони практикували стрільбу по мішенях на 70 ярдів і ніхто, в тому числі я, не могли продемонструвати гарний результат. Дуже гарний Стендовий клуб існував у Мілані де стрільба проводилась на арені що будувалась приблизно 1400 років тому і розраховувалась на 30 000 глядачів. Голуби були дуже пруткі та непередбачувані через що результати були не дужі добрі. Проте я змогла вибити 13 перемог з 17 заходів. До речі в Італії англійський порох Шульц був досить популярним і широко вживаним.
Перед нашою поїздкою до Австрії ми дізнались що там немає бездимного пороху, а розмитнення обійшлось би досить дорого. Тому ми засунули наш порох у речі, але там же були гасові лампи і частина гасу пролилась у мій порох. Через це перші постріли виглядали як справжній феєрверк і провалила свої виступи. Далі я перейшла на місцевий чорний порох і це мабуть був найгірший порох який я коли-небудь пробувала.
.jpg)
В Німеччині, де як я чула з історії виготовлялись перші бездимні порохи, я не знайшла нормального пороху, але заздалегідь вислала свій порох туди. Після цього в Берліні я звернулась на митницю і сплативши 1.25$ забрала свої пакунки. Щоправда перед цим мене відправляли з одного кабінету в інший декілька разів. В цей час Німеччину відвідував російський цар і рух центральною вулицею Унтер дер Лінден було перекрито з 9 до 15 години, що означало чотиригодинне очікування. Але я змогла перебігти цю вулицю уникнувши поліцейських та солдатів пірнувши у натовп. Моєму чоловіку не вдалося це зробити і майже чотири години він чекав поки пройде процесія. При цьому він неймовірно хвилювався через наш багаж адже будь-якої хвилини до нього могли підійти поліцейські і поцікавитись що знаходиться в його коробках. Також подорожуючи Німеччиною я пробувала їхні порохи і вони були не погані, але я вже не пригадаю наскільки вони були гарні порівняно з американськими. Після цього я подорожувала ще кількома країнами і на щастя не мала проблем з ввезенням пороху Шульц.
Найчастіше питання які мені задають люди це скільки я стріляю. Що ж, якщо я колись продивлюсь всі мої щоденники можливо я сформую точну цифру, але я впевнена що я стріляла стільки як ніхто в світі. Я точно знаю що за один з моїх активних стрілецьких років я відстріляла 40 000 набоїв і декілька тисяч упаковок з шротом.
Джерела:
http://www.gunsandammo.com/60/annie-oakley-the-peerless-shot/